Погодьтеся, таких директорів мало. Такі не вписалися у злочинні розклади кумівського політичного режиму, який власне, й економіку формував саме під ті «розклади», а й не виходячи з інтересів держави та народу. Хіба сьогодні кожен не відчуває це на собі? Час плине, змінюються владні прізвища, одна політична криза змінює іншу, але все це суттєво не змінює економічну модель держави, систему розподілу та моральну систему взаємин. Більше того, з приходом до влади «донецьких», здається стало зрозуміло: чому й досі «справа директора Слєднєва» не зрушується з місця… В.Слєднєв заважав у часи Л.Кучми і з ним розправилися у відомий спосіб, він заважає і сьогодні, бо не змирився і досі і бореться за свої конституційні права. Назвавши ж поіменно тих, хто «сприяв» порушенню його конституційних прав, ризикуємо забрати чимало газетної площі: немало в ньому було добре відомих політиків, нинішніх урядовців. А також риторичним залишається питання: чому з приходом до влади донецького прем’єр-міністра справа Слєднєва не зрушила з місця? Видно, незручний цей директор з його поглядами на економіку й для нього?
Так розповідав про себе В.Слєднєв кореспонденту нашого видання у 2003 році, коментуючи стан речей у металургійній галузі на той час. Водночас ця інформація допомагає зрозуміти й те, що відбувається в ній і нині…
«Знаковим моментом преддверия экономического развала я называю 1994 год. Это приход в президентскую власть моего коллеги по директорскому корпусу – Леонида Даниловича Кучмы»
Еще на заре становления Независимости Украины, создания независимого государства я говорил и с трибуны Верховной Рады, и на заседании экономического совета: рано или поздно мы станем перед проблемой. Это во времена Союза Украина, обслуживая экономику огромной страны, производила 50 млн. т стали. На это количество было обеспечение сырьем, материалом, и это регулировалось одним органом – Министерством черной металлургии Украины. Там было 5 подминистерств, в том числе Вторчермет. Сейчас же, потеряв производство более чем в два раза, вопрос обеспечения ломом не регулируется и не планируется на государственном уровне. Никто не знает, сколько нужно стали. Вспомните, в свое время, прежде чем утверждать бюджет, составлялся план, где давались основные вехи развития промышленности. Сейчас никто не знает, сколько будет произведено металла. А отсюда и проблемы, о которых идет речь. Идет воровство металла, бесконтрольный его вывоз. Ведь делается все сознательно и свидетельствует не в пользу власти, ее способности навести порядок. А как иначе прокомментировать названные в передаче факты разворовывания железнодорожных составов, шахт? Бизнесмену выгодно продать металл за рубеж: наш металл там пользуется спросом. Вот где корень проблемы. Причины же – общеизвестны. Полный экономический развал. И не только металлургической отрасли… Мне, как металлургу, конечно об этом говорить больно. Говорят, что металлургия – это валютодобывающая отрасль. Могла бы стать, но не стала. С 1993 года в Украине начался этап экономической бестолковщины. Знаковым моментом поддверия экономического развала я называю 1994 год. Это приход в президентскую власть моего коллеги по директорскому корпусу – Леонида Даниловича Кучмы.
Показав свою несостоятельность как премьер-министр (получав дополнительные полномочия, не справившись с работой, он ушел, хлопнув дверью), Кучма стал таким же президентом. Но при этом взял в свои руки бразды экономического правления. Вот главная беда.
Не скрою, еще год назад я не уставал обращаться с письмами к Кучме, пытался убедить в ошибочности экономического курса, которым идет страна. Но все было бесполезно: он был слабым директором и стал таким же президентом… Здесь вот был вопрос почему в сое время не побудила другая экономическая ориентация. И не чувствуем ли мы себя виновными, что тогда не сумели договориться, сойтись на другом пути экономического развития? Действительно, тогда мне не хватило всего 8 голосов, чтобы стать премьер-министром. Почему? Да потому, что уже тогда не было единства в кругу донецких представителей.
«Я никогда не умел воровать, я умел зарабатывать, что и пытался делать, руководя Донецким металлургическим заводом»
Вот в чем главная проблема и трагедия Украины. Как только появлялся человек, который начинал формировать новую модель экономики, его, формируя соответствующим образом общественное мнение, убирали. Кстати, тот же небезызвестный Звягильский оказался в другом блоке донецких. Он- представитель угольной промышленности, которая всегда работала на дотациях.
А металлургия всегда на себя зарабатывала. Наше предприятие зарабатывало на себя, на свою социальную базу. Я никогда не умел воровать, я умел зарабатывать, что и пытался делать, руководя Донецким металлургическим комбинатом. Кстати, де-юре я до сего времени есть его руководителем. В свое время я поддержал правительство Фокина, я видел, что этот человек способен выработать такой экономический механизм, при котором экономического развала не произойдет. Его отставка - это роковая ошибка. Тот, кто кричал: «Долой правительство Фокина!», наверное, не понимал роковых последствий этого политического решения. Его программа экономической реформы была правильной. Я поддерживал эту программу. Но осуществить ее ему не дали. Начался ажиотаж вокруг повышения цен на уголь, и… Фокина ушли. Я же все эти годы боролся. В судах, в письмах к первым лицам пытался показать последствия бартеризации и многое другое. Но, увы – все напрасно. Безответственностью и слабостью президента Кучмы воспользовались те, кто думал о личном обогащении, а не о благополучии государства. Я же вынужден был уйти в жесткую к нему оппозицию...
«Понад 10 років держава крокує до економічної погибелі»
І це говорить провідний економіст світового рівня. Людина, яка, як висловився ведучий програми на радіо «Свобода», могла їздити на трьох мерседесах, отримавши мільйонний хабар. Не зміг. Далі, в контексті розмови про книгу «Кучма, мафія і я», Володимир Слєднєв розповів ще раз про діяльність АГ «Україна», чому він не вписався у цю структуру та чому свого часу йому довелося вибачитися перед чесними офіцерами - народними депутатами Григорієм Омельченком та покійним нині Анатолієм Єрмаком. Свято повіривши в те, що ініційована Бірштейном АГ «Україна» буде працювати на державні інтереси, Слєднєв спочатку ніяк не міг погодитися з викладеним у статті названих офіцерів «МАФІЯ У БІЛИХ КОМІРЦЯХ». А викладено й спрогнозовано ними було чітко: структура створюється далеко не з метою забезпечення державних інтересів. Так і вийшло. Але розуміння цього прийшло згодом. Після численних судів та ознайомлення з відповідними документами. Сьогодні Володимир Слєднєв говорить про це чітко, чесно й прямо, пройшовши непростий шлях розчарувань... А читачам таки ж варто нагадати дещо з попередніх наших публікацій, бо тема ця обіцяє й надалі лишатися актуальною. Слєднєв і сьогодні переконаний, що зловісна АГ «Україна» створювалася з метою провалу на виборах Леоніда Кравчука. Певне, колись про цю структуру йтиметься в іншій Україні, в тій, якою не будуть керувати злочинці, а судді не будуть виконувати політичні замовлення. Отже, АГ «Україна» (міжнародна акціонерна торгово-фінансова група) була створена 17 грудня 1992 року. Декларована мета: пробитися зі своїм і товаром на ринки Європи й далі. До неї УВІЙШЛИ в якості засновників директори (але не трудові колективи) 8 великих підприємств України. А саме: ДМЗ, «Запорожсталь», «Криворожсталь», північнодонецьке, черкаське, дніпродзержинське об'єднання «АЗОТ», одеський припортовий завод, горлівське обєднання «СТИРОЛ». Кожен український засновник отримав 8,13% акцій підприємства. Власником 35% акцій АГ «Україна» став вже названий вище Борис Бірштейн. Він же - власник швейцарсько-канадської фірми «Сіабеко група». До речі, в тому ж 1992 році у Киргизстані пропало 14 т золотого запасу з 16 т, які республіка мала... Скандал, як пише «УК», вдалося пригасити. Спричинено його було діяльністю компанії «Киргизсіан-Сіабеко», яку було створено за вказівкою Аскара Акаєва у жовтні 1991 року... На жаль, ця інформація не стала застереженням для українців. А можливо, ця інформація, навпаки, сприяла створенню АГ «Україна»... Мета виправдовувала засіб. Це вже знайоме... Пізніше В.Слєднєв в інтерв'ю, в тому числі й нашому виданню, скаже:«... весь бізнес Бірштейна був «чорним». Я це побачив з досвіду роботи з ними в АГ «Україна». Вони поводили себе, як базарні торговки, намагаючись у різний спосіб шахраювати. Команда "Сіабеко» намагалася шахраювати на всьому. Це - шахраї чистої води». І Следнєв, і інші керівники названих підприємств увірували в те, що створена група дозволить їм вийти зі своїм товаром на закордон. ДМЗ, до прикладу, реалізувати 400 тисяч металопродукції. На реалізовані гроші планувалося реконструювати виробництво… Але не так сталося. Бірштейн реалізовував продукцію ДМЗ (Донецького металургійного комбінату) за нижчими цінами, ніж інші українські підприємства. Окрім того, кошти за реалізовану продукцію Бірштейн не повертав... Злякавшись, що Слєднєв звернеться з цього приводу до міжнародного суду, Бірштейн спішно поклав на його ім'я в закордонному банку $ 1 028 000, аби тільки не повертати $ 8 000 000 Донецькому металургійному комбінату... Далі розгортання подій відомі: Слєднєв наказав перевести хабар від Бірштейна на рахунок заводу. В інших засновників АГ «Україна» на це, певне, духу не вистачило... А далі - вибори президента. Як напише пізніше В.Слєднєв, «... думаю, саме Бірштейн і директорат (УСПП) схилили Кучму до президентства і «подарували» Україні нового лідера. Я не брав в цьому участі, бо передбачав: Кучма поведе Україну вбік від ринкових відносин...».
«Боже мій, які ж ми лохи!»
Певне, що не кожен вважає себе таким... Це всього лише висновок одного з читачів нашого видання після ознайомлення ним зі сторінками книги «В.Слєднєв. Кучма, мафия и я». Чому такий висновок, а відповідно, й вигук, здогадатися неважко. Витримки з цієї книги Володимир Слєднєв не втомлюється повторювати скрізь, де лише вдається сказати слово на загал: з 1917 року у нас йде знищення власника, як такого. Між тим, весь світ розвивається саме на приватній власності. Всі багатства держави були свого часу оголошені у власності всього народу. Так, принаймні, декларувалося до 1991 року. Що відбулося згодом? Купка людей заволоділа 80% багатств держави... Поставте собі запитання: хто володіє природними ресурсами, хто має за це величезні кошти на тлі загальної бідності та вимирання населення? Кожна тонна нафти, видобута в Україні, належить кожному громадянинові... Те саме з вугіллям, газом і навіть з мінеральною подою, за яку з нас беруть кошти, і немалі... Адже вода належить всім, бо народ є господарем надр, а не купка олігархів».
ПІСЛЯМОВА: Звичайно, такий директор не міг вписатися в директорський загал. Такого треба було тримати в «чорному тілі». Такі - небезпечні: вони говорять правду. Інші - привласнюють собі контрольні пакети акцій підприємств, беруть хабарі і вірненько служать злочинній системі. Ось вона, гірка правда наших реалій. Але кожен вільний обирати...
До друку підготувала Тамара Простіш